Одеса
Кафедральний собор Успіння Пресвятої Діви Марії

Перша згадка про замок-порт Великого Князівства Литовського Кацюбіїв, який у різні часи та в різних джерелах називали також Кацюбий, Качибей,
Коцюбїїв, Хаджибей, Гаджибей, Аджибей, датується 1415 роком. 27 травня (7 червня) 1794 року Катерина II підписала рескрипт про влаштування
в Хаджибеї військової гавані і пристані для купецьких суден. Одеса як нова назва Хаджибея вперше з’явилася у документі датованому 10-м (21-м)
січня 1795 року. Завдяки вдалому географічному розташуванню Одеса швидко перетворилася з невеликого поселення в торговельний, промисловий і
науковий центр європейського значення. В її розвиток внесли дуже вагомий вклад імігранти-католики з Європи.

Вже 1795 року місцева римсько-католицька спільнота облаштувала невеликий дерев’яний
молитовний дім, у якому першу Месу відправив о. Андре Арчіоллі Порох SJ. У 1805 році було засновано парафію та розпочалось будівництво
першого костелу по вул. Катерининській за проектом італійського архітектора Франческо Фрапполі, яке завершили 1822 року. Після вигнання
з Росії царем Олександром І єзуїтів, храм 1820 року перейшов до дієцезіального духовенства.

Костел двічі розширяли, проте кількість парафіян у 40-х роках ХІХ століття зросла настільки, що він вже не міг
їх помістити. Тому у 1844-1853 роках було споруджено завдяки зусиллям настоятеля о. Григорія Разутовича новий храм у романо-готичному стилі
за проектом Ф. Моранді, доопрацьованим Ф. Гонсіоровським. 16 серпня 1853 року нововзбудовану святиню консекрував єпископ Тираспільський
Фердінанд Канн. Головний вівтар святині містив монументальну картину Успіння П.Д.М. пензля німецького художника Фішера,
подаровану М. Наришкіною 1851 року. Собор став виконувати функцію співкафедрального у Тираспільській дієцезії,
оскільки тут перебував її єпископ-помічник, тоді як ординарій проживав у далекому Саратові.
У цьому костелі були похоронені заслужені одесити-католики, зокрема, губернатор Луї Олександр де Ланжерон, князь Арманд Еммануель де
Рішелье (1766 – 1822). Перед революцією парафія нараховувала майже 15 тисяч вірян, їх обслуговували настоятель о. Андрій Келлер та вікарії
оо. Казимир Соколовський, Август Манігліе, Франченко де Мотта (капуцин) та Антоній Віторт.

У травні 1922 року радянська влада конфіскувала у храмі усі цінні церковні предмети, а 1935 року закрила його, перетворивши
на болгарсько-німецький клуб. Усі одеські священики, які не були арештовані, змушені були виїхати у Румунію. У 1941 році зі вступом
в місто румунської армії костел повернули вірним, у ньому став працювати о. Йосиф Хахула, який раніше був тут вікарієм.
У 1949 році храм знову було закрито, в ньому облаштували спочатку виставку досягнень Одещини, а згодом – спортивний зал.
Будівлю варварськи переробили, знищивши колони, мармурове оздоблення тощо. 09.08.1991р. о. Тадеуш Хоппе отримав ключі від суттєво зруйнованого
одеського костелу, ним стали опікуватись оо.-салезіанці, на плечі яких (разом з місцевими вірянами) ліг важкий тягар відновлення святині.
Після створення Одесько-Сімферопольської дієцезії собор став кафедральним, його перейняло дієцезіальне духовенство. Реставрація храму
продовжувалась до 2008 року, коли 24 серпня його реконсекрував кардинал Станіслав Дзівіш з Кракова.

Парафію обслуговують дієцезіальні священики, тут працюють також черниці: гоноратки (згромадження Малих Сестер
Непорочного Серця Марії) і служебниці (згромадження Сестер Служебниць Непорочно Зачатої П.Д.М.)